Ця картина — мить, у якій зупинилося повітря між сином і мамою.
Не слова, не дотики — лише напруга, яку кожен носить у собі.
Вона — як стіна, тонка й водночас бетонна, збудована з досвіду, болю, мовчань і надії.
Але крізь неї проходить щось — майже непомітне, але справжнє. Видих.
Знак того, що навіть через напруження можна дихати разом.
У червоних і рожевих мазках — любов, що колись була безумовною, а згодом стала складною.
У фігурі жінки — мама, яка водночас тримає і відпускає.
У тінях — син, який шукає шлях назад, не знаючи, чи хоче повертатись.
Це картина про те, що не завжди треба говорити, щоб бути почутим.
Іноді достатньо просто — видихнути.
